Великого ім'ям і життям Максима преподобного виростив великий град царський Константинополь від батьків великородних і православних і виховав його в повчанні книжному достатньо: усю-бо філософію і богослов'я пройшов до кінця, і був мужем премудрим, і славним, і в царських палатах шанованим. Бачивши-бо його розум і життя добре, цар Іраклій вшанував його, хоч і не хотів, саном асинкритським і в числі радників своїх учинив його. І був він для всього синкліту любий і чесний і для всього граду царського благопотрібний. У ті часи піднялася єресь монотелетів, тобто єдиновольних, — тих, що сповідували одну лише волю бути в Христі, Господі нашому, і єдине бажання. Зародилася ж та єресь із попередньої єресі Євтихієвої, яка злословила, що одне лише єство в Христі є, протилежно до ісповідання православного, яке утверджує вірити у два в Господі нашому, втіленому Бозі, єства, також і у дві волі, два бажання і дії, окремі для кожного єства, проте в одній особі Христа. Не у двох-бо особах розділений є Христос Бог, але у двоїні єства, не змішуючися, пізнається. Були ж єдиновольних єресі захисниками і поширювачами спочатку Кир, патріярх Олександрійський, Сергій Царгородський, і сам цар Іраклій ними на ту єресь був зманений. І зібравши помісні собори — Кир в Олександрії, Сергій же в Царгороді, єресь ту утвердили і всюди розіслали, і весь Схід пошкодили. Один лише святий Софроній, патріярх Єрусалимський, чинив спротив, не приймаючи їхнього зловір'я. Бачив же блаженний Максим, що й царських палат єресь та торкнулася і самого царя пошкодила — боячися, щоб і сам нею пошкоджений не був, бо ж багато вже пошкодилося, покинув сан свій і всю світу цього славу і пішов в монастир, що містився далеко від града, названий Хрисопіль, воліючи перебувати в Домі Божому, ніж жити в поселеннях грішних. І став там ченцем. Тоді по декількох роках за добродійне його життя аввою монастиря того поставлений був. Після цього патріярх Сергій намовив царя Іраклія написати ісповідання неправедної їхньої віри, сповнення єресі монотелетської. І назвав те цар ектизис, тобто тлумачення, і звелів так вірити всім і всюди, і збентежена була Церква Христова вельми. Авва ж Максим, бачивши, як бентежаться в Царгороді і по цілому Сході церкви, і єретики множилися і зміцнювалися, правовір'я ж зменшувалося і бурею гоніння хиталося, тужив духом, зітхав же і плакав дуже. Чув же, що на Заході єресі тої не приймають, але відкидають усіляко: Северин-бо, папа Римський, царського ектезис не прийняв, а після нього Йоан, який прийняв Римський престол, царське ектезис разом анатемі передав. Те чувши, блаженний Максим залишив монастир свій і пішов у західні краї, прямуючи до старого Риму, бо до Єрусалиму було неможливо через агарян, які тоді на Палестину находили. До Риму — щоб від єресі, як правовірному, ухилитися, благоволіючи із правовірним перебувати. Ішовши ж туди, обходив єпископів африканських у тих градах, що траплялися йому по дорозі, і, бесідуючи з ними, утверджував їх у вірі, повчаючи, як зможуть підступів противників уникнути і вибавитися від злохитрих їхніх пасток. До инших же, що далеко були, посилав послання свої, які навчали правовір'я, від єресі ж пильно берегтися вмовляли. Тим часом помер Сергій, патріярх Царгородський, а після нього настав Пирр, який тої ж єресі був. Також і Кир той Олександрійський помер, а після них і самому цареві кончина приспіла. Перед кончиною своєю цар, бачивши, що багато великих і святих архиєреїв і богомудрих отців ектезис його відкидають і не приймають, ще ж і анатемі передають, осоромився вельми і писав знову всюди, що то не його, повідомляючи, ісповідання, але того, що раніше був, патріярха Сергія, яке сам той написав, переконавши його підписати. Коли помер цар Іраклій, настав після нього син його Константин, але і той царював чотири лише місяці — помер, отрутою таємно від мачухи своєї заморений, після нього мачуха його, на ім'я Мартина, сина свого Іракліона з допомогою патріярха на престолі посадила. Після шести ж місяців Іракліонового царювання повстав на нього весь синкліт, і, взявши, втяли йому ніс, також і матері його Мартині, і обох на вигнання безчесно вислали. Вибрали ж на царство сина Константинового, внука ж Іраклієвого, на ім'я Конста, який потім народив Константина, прозваного Поґоната. Коли воцарився Конста, патріярх тодішній царгородський однодумець Мартини, про нього вважали в народі, що разом з нею заморив отрутою сина Іраклієвого Константина, батька ж Консти, царя новопоставленого, тобто патріярха Пироса, забоявся дуже і склав із себе сан патріярший, добровільно втік у вигнання в Африку. А після нього в Царгороді настав на престол Павло, також єретик-монотелет. Пошкодився ж і цар тою єрессю і був великим її поборником і поширювачем.
Затримався ж преподобний в Африканському краї, прийшов туди Пирр, патріярх Царгородський, який з престолу свого утік, і, обходячи гради, зманював правовірних у своє зловір'я та багато б пошкодив там церков Христових, якщо б не мав собі противника, цього Максима преподобного, — з ним же зійшовшися, про віру весь час сперечався. І потреба була зібратися єпископам африканським у Картагені, щоб слухати суперечку обох, того-бо хотів і Григорій, патрицій того краю. Коли ж був собор і суперечка, богомудрий Максим здолав Пирра, перемігши його із божественних книг і догм святих Отців і показавши, що в Христі Бозі як же два єства є, так і дві волі, бажання і дії, але в особі нероздільно єдиній. Переможений був Пирр, приєднався до правовірних і прийнятий був Церквою з любов'ю і шаною, разом із титулом патріяршим, а тоді і книжицю правовірного ісповідування склав був і в Рим до папи Теодора, який настав після Йоана, прийшов. І прийняв його папа чесно, як патріярха православного Царгородського. Почули про те в Царгороді, що Пирр до правовірних приєднався, і гризлося через те заздрістю сонмище єретичне: склавши ж брехливі слова, пустили в народ чутку таку, наче єпископи африканські і папа примусом переконали Пирра, хоч не хотів, пристати до свого однодумства. Та чутка і до самого царя дійшла, цар же зразу послав в Італію якогось чиновника на ім'я Олимпій, який був єретиком, щоб знову Пирра навернув у монотелетське віровизнання. Олимпій же, Італії досягнувши і в Равену-град увійшовши, Пирра з Риму прикликав і вчинив, щоб він знову попередньої єресі тримався. Той же, як пес, повернувся на свої блювотини — достойний став, щоб святі Отці його з його ж однодумцями передали анатемі, що й сталося пізніше.
Тим часом цар Конста, намовлений патріярхом Царгородським Павлом-єретиком, написав [як же і раніше дід його Іраклій написав був єктесим] ісповідання своєї віри, єресі сповнене, назвав його типос і розіслав всюди, так вірити наказуючи. Дійшло ж те до Риму, коли папа Теодорит вже при смерті був. Коли він помер, настав Мартин блаженний, і хотів цар, щоб новопоставлений папа типос його, про віру написаний, прийняв. Але той відкидав його, говорячи: "Якщо б і весь світ нове те учення, правовір'ю супротивне, захотів прийняти, я не прийму, не відступлю від євангельського й апостольського учення і святих Отців передання, хоч би й смертю мав постраждати". Святий же Максим, авва Хризополетанський, у Римі тоді був, радив папі блаженному Мартинові, щоб собор помісний зібрав і царське те писання, Типос назване, соборно прокляв як єретичне, церкві Христовій противне. І було так. Скликав папа єпископів своїх числом сто і п'ять (серед них же був і авва Максим), і блуд Кировий, Сергієвий, Пировий і Павловий, разом і царське єретичне писання, поклавши перед собою, передали анатемі. І писав папа до всіх вірних, які є у вселенній, у правовір'ї їх утверджуючи, виявляючи єретичний блуд, і його пильно стерегтися велів. Чувши ж про те, цар сповнився гніву і люті невимовної і послав в Італію намісника свого на ім'я Теодор Каліопа, доручивши йому папу Мартина взяти, наклавши на нього звинувачення, наче зі сарацинами сходиться, намовляючи їх на Греко-римське царство, і що повстати війною проти царя хочуть, і наче віру, від батьків передану, неправедно береже, ще ж і Пречисту Богоматір хулить. Дійшов же намісник царевий до Риму, наклав звинувачення ті на папу перед усіма. Блаженний же Мартин-папа, ні в одній із тих провин не бувши винний, очищав себе від наклепу неправедного. "Зі сарацинами, — казав, — ніякої ніколи не мав згоди, хіба лише посилав правовірним братам милостині, які посеред сарацинів в убогості й бідах жили. А Пречисту Богоматір якщо хтось не шанує, і не ісповідує, і не поклоняється їй, той проклятий в нинішньому віці і в прийдешньому хай буде". "Віру ж святу, від святих апостолів і святих отців передану, не ми, — казав, — але ті, що противно думають, неправедно бережуть". Намісник же царевий, не слухаючи оправдання папиного, у всьому винного його робив, додавши на кінець і те, ніби неправедно на престол зійшов. В одну ж ніч, ніхто ж про те не знав, взявши папу силою військовою, відіслав його до царя. Тоді в Херсонесі був ув'язнений, де й помер. Незадовго перед взяттям папи взятий був преподобний Максим, за царським наказом, у Римі, з учнем своїм Анастасієм, і в Константинополь вели його зв'язаного: бачив-бо цар, чиєю радою і спонукою собор той на прокляття єдиновольників і його писання зібраний був. Коли прибув же преподобний до Візантії водним шляхом, прийшли до нього прислані від царя мужі, самим виглядом велику лютість виказуючи. Вони преподобного безсоромно взяли, босого й без одягу, у кайданах по площах волочили, ішов за ним учень із зітханнями, і, довівши до якоїсь темної в'язниці, замкнули самого, ані учня його не пустили з ним бути, але осібно його замкнули в темниці. По декількох же днях ведений був преподобний на допит в палати царські, коли синкліт там весь без царя сидів. І коли вийшов перед них, усі на нього глянули грізними очима, гнів і лють виявляючи, й одному зі сановитих мужів, газофілаксові, допитати його веліли — мужеві до промовляння готовому, красномовному і такому, що добре вмів брехливі складати промови, правду на неправду перетворювати й істину шкодити краще від всіх умів. Якого він зла й безсоромности не показав? Яких погроз і дошкулянь не завдав? Ані старости чесної не посоромився [бо тоді мав блаженний понад сімдесят літ від народження свого], ані благодаті, що цвіла на лиці святого, не побоявся, ані лагідної і благочинної, вільної ж і люб'язної його не пощадив вдачі і преподобного чину. І тоді найнеправедніший багато чого на невинного говорив, такого, що нітрохи правді і здоровому глузду не відповідало, і саму лише являв свою вельми підступну у красномовстві майстерність, нахабство і вдачі лукавство. Велику в таких і настільки багатьох речах показав свою безсоромність і безум, і справді проти праведних праведного мужа слів, лагідних же і благорозумних, не міг відповідати справедливо, але видно було, що все говорив безрозсудно й безчинно, — і був переможений всезлісний. А те, що сказане і зроблене було, як на невинного провина накладалася, як брехливі неправду свою як правду намагалися показати, — учень того ж преподобного Максима, другий Анастасій, який був апокрисарієм Римської церкви, описав детально, ми ж тут з великої розповіді його дещо згадаємо.
Коли ж беззаконний той муж, саном газофілакс, перед лицем святого став, зразу почав найжорстокішими словами незлобливого роздразнювати й погрозами страшити, неправедним і зрадником батьківщини його називаючи, ворогом ж царевим, і все мерзенне й гидке говорячи. І спитав його святий, з якої причини на нього говорить таке і за яку зраду його ганьбить. Він наклеп неправедний сплів, свідків, що відкрито брехали, привів, які на преподобного злословили, ніби той великі гради передав варварам: Олександрію, і Єгипет, і Пентапол. "Їх же від наших, — казав, — забрав меж, до сарацинів приєднав, бо приязний з ними і добре до них налаштований." Святий же назвав сказане неправдою, достойною сміху. "Що-бо мені, монахові, — казав, — до тих, що беруть гради. І що спільне в християнина зі сарацинами, чи не більше християнським градам корисного бажаю?" Безсоромний же наклепник той до инших неправд звернувся, наче сновидіння якісь плів, безчинними голосами крик творячи і наговорюючи, наче блаженний Максим ганьбив царя східного, що цар західний світліший, повідаючи, і представляв на те лжесвідків. Преподобний же, тяжко зітхнувши, сказав: "Дякую Богові моєму, що відданий я в руки ваші й такими провинами неправедними випробовуюся, щоб ними вільні свої прогрішення й життя мого гріхи очистилися. Але щоб короткими словами на ваші наклепи відповісти, спитаю вас спершу: "Чи від мене самого те, що говорите про хулу на царя, чули, чи инший хто розповідав?" Сказали ж вони, що "від инших чули, які чули те з уст твоїх". І коли святий просив, щоб були представлені ті і в лице щоб свідчили, вони розповідали про тих, що вже нема їх серед живих, вимерли-бо. Тоді святий сказав: "Якщо говорите, наче повимирали ті, що чули хулу з уст моїх, то чому раніше, коли вони живі були, мене на допит не привели, так-бо і ви від багатьох трудів звільнилися б і я б поніс кару за річ правдиву. Але очевидно, що не є правдою те, що ви на мене наговорюєте. І ті, що на мене суд вчинили, ті не поклали перед очима своїми Бога, Який випробовує серця людські. Хай не побачу Лиця Господа мого ані християнином не назвуся, якщо те брехливе свідчення, яке ви сплели, колись подумав чи сказав перед кимось, чи чув від когось". Після цього привели одного Григорія, лжесвідка, який розповідав, що чув у Римі від учня Максимового Анастасія, що царя попом називав, цього ж, мовляв, навчився той Анастасій від учителя свого Максима. Святий же Максим, проти Григорія ставши, сміливо брехливий той наклеп викрив, повідомляючи, що коли Григорій у Римі був, тоді "про одновольність мав, — казав, — бесіди з нами, щоб ми прийняли вчення типосом назване, і на те ми відповідали супротивне, бачивши корисне для душ наших. А те, що ви говорите нині, того не відаю, бо ані я, ані учень мій такого не говорив ніколи, Бог свідок. Проте знаю, що говорив тоді не учневі моєму, але самому цьому Григорієві таке: "Про догми віри досліджувати і законопокладати єреям більше, аніж царям годиться, тому що їм довірено є і царя помазувати, і руки покладати, і Хліб Небесний приносити, і перед вівтарем стояти, і всі инші найбожественніші і найвищі таїнства звершувати їм доручилося". Це говорив тоді й нині говорю, ті мої слова пам'ятати і сам Григорій не відречеться, і якщо б відрікся, то відрікся б себе самого. За це мене кожен хай або засудить, або невинним суду хай зробить".
Не відаючи, що робити, ті, що поклали надію свою на брехливі слова, вивели праведного геть, ввели ж учня його Анастасія. Його ж словами грізними й погрозами жорстокими страшили, переконували, щоб казав щось на учителя свого. І примушували його, щоб сказав, ніби учитель його мучив в Римі Пирра, коли з ним сперечався про віру. Анастасій ж кріпився, говорив, що учитель його не лише Пиррові ніякого не вчинив зла, але й вельми його шанував. Коли це Анастасій говорив, почали його бити кулаками по шиї, і по лиці, і по голові — так істину хотіли неправдою згубити, і відіслали його, щоб знову замкнути в темниці. Святого ж Максима знову прикликали. Не задовільнившися першим на нього наклепом і допитом дошкульним, иншим наклепом непереможного перемогти намагалися. Наклеп же був такий: наче Оригенових догм він був послідовником і з ними погоджувався у всьому. І коли зразу святий їхній наклеп брехливий як неміцний заперечив легко, розповідаючи, що Ориген від Христа і від християнської спільноти відлучений, а той, хто йде за ним і його байками, той від Бога суд прийме, тоді знову про Пирра допитували, і через що він [святий Максим] від патріярха Царгородського відлучився, не хотівши з ним спільноти прийняти, й иншими питаннями його допитували. Поставили перед ним царський той типос, якого святий зневажав, і сказали, що належить типос той у великій мати честі, як велику й незмінну догму віри. Коли святий те заперечував, йому докоряли багатьма докорами безчестивши. Тоді бачивши, що у всіх висловлюваннях преподобний Максим їх перемагає і самі себе своїми ловлять сітями, розпустили раду, до царя скоро йшли, нездоланну мужність авви Хризополітанського сповіщаючи. "Максим, — говорили, — у словах є непереможний, і ніхто його переконати не може, щоб однодумний нам був, навіть коли б хтось хотів його й мучити". І посаджений був преподобний знову до в'язниці. За короткий час инші до нього прийшли, думаючи, що коли часто з ним сперечатися і словами грізними його страшити, легше буде його до своєї віри схилити. Казали ж ті, що прийшли, що від патріярха послані. І почали святого питати: "Якої, — говорили, — є Церкви, чи Візантійської? Чи Римської? Чи Антіохійської?" Чи Олександрійської? Чи Єрусалимської? Це всі ті Церкви з належними їм краями, які з нами годяться, якщо і ти вселенської Церкви, то разом будь з нами, аби страдницького життя у вигнанні не почати, — незчуєшся, як постраждаєш. До них блаженний муж премудро відповідав, говорячи: "Христос Господь назвав, що вселенською Церквою є праведне і спасенне віри ісповідування, через те й Петра, який добре ісповідував, назвав блаженним — на його ж ісповідуванні таку створити Церкву Господь обіцяв. Але тому ще хочу про ваше ісповідування довідатися, яким же всі церкви [як ви кажете] з'єдналися. І ані я не захочу відлучатися, якщо добре ісповідання те складене". До нього ж посланий відповідав: "Хоч і не доручено нам про те з тобою говорити, проте скажемо. Дві, говоримо, є в Христі дії через різницю природ, одна дія через з'єднання обох природ в особі єдиній". Святий же сказав: "Дві дії називаєте, що стали одною дією, задля з'єднання природ в особу одну? То тут, окрім тих двох дій, иншу, третю, дію, злиту, вводите". "Ні, — сказали вони, — але дві, кажемо, дії, одна ж через з'єднання". Сказав святий: "Самим собі віру складаєте непостійну і, що Бог без буття, ісповідуєте. Коли-бо в одну дію змішуєте дві дії — задля з'єднання природ в особу одну, і знову у дві дії одне дійство розділяєте через різницю природ, то ані не єдність, ані не подвійність діям буде, які взаємно від'єднаються і роблять недієвим те, у чому перебувають, і зовсім не існує, ні одного ж не маючи від природи руху, щоб природі віднятися чи перемінитися не могло, инакше б всього буття свого була б природа позбавлена [за розумінням Отців], не маючи дії природної. Того ж я говорити не можу ані не навчився від святих Отців так ісповідувати, а що вам, котрі владу маєте, подобається, те й робіть". Вони ж на те не мали що відповісти, говорили йому, що, не підкорившись їм, буде підлягати анатемі й понесе встановлену йому смерть. Святий же лагідно й смиренно відповідав: "Якщо на те Божа воля щодо мене, то нині хай буде на славу Імени Його Святого". Ті ж сказане від преподобного, пішовши до тих, що їх послали, сповістили, і радився цар з патріярхом [як же колись Пилат з Юдеями на Господа], засудив святого на вигнання в одне містечко, що Визія називається, у Тракії. Також і учня його Анастасія зразу у вигнання в найдальшу грецького царства землю відіслали, на якесь місце дуже погане, Перверіс мовою варварською назване. Те ж вчинили і з другим учнем преподобного, що теж Анастасій називався, який був колись у Римі апокрисарієм, що пізніше і житіє цього преподобного Максима написав. Послали ж його в Месеврію, град Тракійський. Тим часом блаженний Мартин, папа Римський, у Царгород був приведений і після великого злостраждання в Херсонес на вигнання був посланий. Перед тим як відвели його в Херсонес, коли він ще був у Царгороді, помер Павло, патріярх Царгородський. Після Павла знову настав вищезгаданий Пирр, але і той по чотирьох місяцях помер, відтак настав на патріяршество Петро, який також єресі монотелетської міцно тримався.
Багато ж днів минуло, прислані були від царя і від патріярха Петра до святого чесні мужі, щоб умовляти його до свого однодумства, — Теодосій, єпископ Кесарії Витинійської, і два патриції — Павло і Теодосій же. Вони багато й різних слів перед преподобним поклали, то лестячи, то погрожуючи, то випробовуючи й допитуючи. Коли вони сіли і святому сісти звеліли [був же там і визійський єпископ], сказав Теодосій-єпископ до преподобного: "Як живеш, пане авво Максиме?" Той же відповідав: "Так, як же з передвіку передзнав і визначив Господь життя мого дію, промислом Його утримувану". Теодосій сказав: "Що-бо, чи передвіком кожного з нас діяння Бог наперед знав і визначив?" Сказав святий: "Наперед знав Бог помисли наші, і слова, і дії, які є у нашій владі, наперед уставив і визначив ті, які мають находити на нас, не в нашій владі є, але в Божій волі". Говорив Теодосій-єпископ: "Які є в нашій владі, які ж не є?" Сказав святий Максим: "Усе знає Владика мій, випробовуючи, питає раба Свого". Сказав єпископ: "Справді, не розуміючи, не відаю і навчитися хочу, яка ж різниця між тим, що є в нашій владі, і тим, що не є, і як одне є Богом передбачене, инше ж передуставлене". Говорив преподобний Максим: "Усе підвладне нашій волі — добрі діла і погані. Не до нашої влади належать покарання і нещастя, які трапляються з нами, чи до них протилежне. Бо не маємо ми влади ані над хворобою, що нас мучить, ані над здоров'ям, але лише над причинами тими, що або хворобу приносять, або здоров'я зберігають. І якщо хвороби причиною є нестримність, то повстримність — доброго здоров'я причина. Так і отримання Царства Небесного з причини є збереження Заповідей Божих, переступання їх стає причиною геєни огненної". Сказав єпископ: "Нащо мучиш себе тим вигнанням, чинячи щось, достойне біди такої?" Сказав святий: "Прошу Бога, щоб, тою бідою караючи мене, пробачив мені вчинені мною переступи святих Заповідей". Сказав єпископ: "Чи не задля спокуси багатьом завдавано біди?" Сказав святий: "Спокушувані бувають святі, щоб явними стали для всіх таємні їхні чесноти, як же було з Йовом і Йосифом. Бо Йов до виявлення нікому не відомої в ньому мужности спокушуваний був, на Йосифа напустилася напасть, щоб явними стали його цнотливість і повстримність, які святою людину роблять. І всі святі, що хоч і неволею в цьому світі страждають, через те страждають, щоб [з Божого] допусту завдавано їм бід, а вони гордого щоб відступника потоптали — змія-диявола, бо терпіння в кожному святому спокуси є діло". Сказав єпископ Теодосій: "Справді добре сказав ти й корисно, і хотів би я про такі речі завжди бесідувати, але через те, що задля иншого, головного, я і пани мої, шановані патриції, до тебе прийшли на таку відстань, тому просимо тебе: прийми те, що тобі принесли, і возвесели всю вселенну". Сказав святий: "Які є ті пани? І хто є я і звідки, щоб моя на вашу пропозицію згода для всієї вселенної стала радістю?" Сказав єпископ: "Так, як правда, що Господь мій Ісус Христос, так те, що я говорю тобі і пани мої, прекрасні патриції, те з уст пана нашого патріярха і благочестивого царя чули". Сказав святий Максим: "Говоріть-бо, пани мої, що хочете, те, що чули". Сказав Теодосій: "Хоче цар і патріярх через нас довідатися від тебе, чому не єднаєшся із престолом Константинопольським". Сказав Максим: "Знайте ті новаторства із шостого індикту минулого кола, які почалися з Олександрії через те що Кир, що був там патріярхом, написав дев'ять глав, прийнятих й утверджених із престолу Константинопольського, й инші зміни і додатки, синодів же старих пошкодження, зроблені старійшинами Візантійської Церкви Сергієм, Пирром і Павлом. Ті новаторства всім Церквам є відомі, через ту причину не приєднуюся, раб ваш, до Константинопольської Церкви. Хай заберуться від Церкви спокуси, покладені вищеназваними мужами, хай заберуться з тими, що їх постановили, і перепона зі стежки хай відкинеться, і ви гладкою дорогою Євангелія, від всілякої єресі очищені, ідіть. І коли побачу Церкву Константинопольську такою, як же раніше була, тоді і я буду в ній, як же було колись, і піду до спільноти тої без всілякого вмовляння людського. А поки в ній єретичні спокуси і спокусниками архиєреї будуть, доти ніяке не вмовить мене слово чи діло, щоби колись до них приєднатися. Сказав єпископ Теодосій: "Що погано ми ісповідуємо, що сопричастя з нами відчужуєшся?" Сказав преподобний Максим: "Якщо одна дія божества і людськости Спасителевої, як ви говорите, чи можна тоді вірити святим Отцям, які говорять: "У кого ж одна дія, в того і єство одне". То ви святу Тройцю не Тройцею, але четверицею ісповідуєте, наче Воплочення Слова було співприродне і відступило від спорідненої за людською природою тотожністю, яку має з нами і з Пречистою Дівою Богородицею. Відступивши ж від спорідненої тотожности, утворився инший склад, співприродний Слову, бо ж і Слово співприродне Отцеві й Духові, і утворюється уже не Тройця, але четвериця. Знову, коли відкидаєте "діяння" і стверджуєте, що є одна воля божественности Христової і людськости, применшуєте Його самостійність у роздаванні благ. Бо якщо кожне єство свого власного не має "діяння", то якщо й захоче комусь благодіяти, то не зможе, бо відняте в нього благодіяння, адже без звершення і дії природної жодна річ діяти щось і звершувати не може. Далі ж і про плоть Христову говорите, що є у двох природах воля одна; ісповідуєте, що воля — творець усіх віків і всього живого, разом з Отцем, і Сином, і Святим Духом, природою ж створена. Чи точніше сказати: волею є Безначальна [бо Воля Божа є Безначальна, як же і божество не має начала] природою ж своєю плоть новостворена. Це ж ісповідувати є не лише нерозумно, але й безбожно, бо не лише кажете, що просто одна лише є в Христа воля, але та божественна, божественної ж волі ніякий початок чи кінець назватися не може, як же і божеству самому. Забираються в Христа Господа всі знамення і знаки, якими ж пізнаємо божество його і людськість, коли законом і "Типосом" стверджуєте, що ані одна, ані дві в ньому волі чи дії називаються: не одна, бо розділяється на дві, не дві, бо зливаються в одну". Таке й більше [як же Анастасій, учень його, просторо про те пише] до них говорив святий — почали вони блуд свій пізнавати. Сказав же єпископ: "Прийми написаний царем типос не як точну віри догму, але як рішення тих, що сумніваються, не догматично-бо, але за рішенням написано". Сказав святий Максим: "Якщо типос не є догмою, що встановлює, що одна Господа нашого воля і дія, то нащо варварам і тим, хто не знає Бога, народам передаєте мене марно? Чому засуджений я перебувати у Визії, і співслужники мої одні в Пербі, инші в Месеврію вигнані?" Коли згаданий ж був собор той помісний у Римі, якого блаженний Мартин, папа, зібрав на прокляття монотелетів, сказав Теодосій-єпископ: 'Не є авторитетний собор той, бо не царським був велінням". Сказав преподобний: "Якщо собори, які відбуваються, царським велінням утверджені, то не є благочестивою віра. Візьми собори проти єдиносутности, які царським велінням відбувалися, — на них же хульно догматизували, що Бог Син не є єдиносущним Богові Отцеві, — перший у Тирі, другий в Антіохії, третій у Селевкії, четвертий у Константинополі під Євдокієм-аріянином, п'ятий у Нікеї, шостий у Сирмії, а через довгий час сьомий в Ефесі, на ньому ж старійшиною Діоскор був, — ті всі собори веліннями царськими збиралися, проте всі були відкинені й анатемі передані, бо в них уставлені були догми безбожні й богопротивні. Чому ж не відкидаєте собору того, який скинув Павла Самосатійського й анатемі його передав? Був же той собор під Діонисієм, папою Римським, і Діонисієм Олександрійським, і Григорієм Чудотворцем, що й старійшиною був тому собору, а собор той відбувався без царського веління, проте авторитетний є і не відкидається. Ті собори Церква правовірних знає, які праведні і святі, їх же праведні догми праведними виявилися. І справді, як же знає твоя святість й инших навчає, що в кожній християнській країні двічі помісним соборам на захист спасенної віри нашої на виправлення тим, хто його потребує, канони велять бувати, проте велінь царських не згадують". По довгій же бесіді і з обох сторін міцному протистоянні богомудрі й добромовні Максима преподобного уста і святим Духом урухомлений язик здолали противників, і сиділи вони мовчки довго, похилені голови й очі додолу опущені мали. Тоді, розчулившися, почали плакати, і, вставши, поклонилися святому, також і він їм взаємно поклонився, і, помолившися, з радістю погодилися із правовірним ісповіданням Максимовим і люб'язно його прийняли, і так, як і він, вірувати й ісповідувати, ще ж і царя до того ж приводити правовір'я обіцяли. Щоб усе ж те було міцним, цілували божественне Євангеліє, і Чесний хрест, і святу ікону Спасителя і Богородиці. Тоді, досить про корисне побесідувавши й один одному цілування в Господі і мир давши, повернулися Теодосій-єпископ і патриції до Візантії. І коли сповістили цареві все сказане і зроблене, розгнівався цар вельми, і було так, що єпископ Теодосій і обидва патриції, царського боячися гніву, знову на єресь повернулися. І посланий був знову Павло Патрикій у Визію, щоб привести звідти Максима преподобного до Царгороду, проте з честю. Коли ж він приведений був, дано було йому перебувати в монастирі Теодора святого.
На наступний день послані були до преподобного від царя два патриції — Єпифаній і Троїл. Вони з багатьма мужами сановитими, що за ними йшли, з воїнством ж і слугами, з гордістю і славою мирською прийшли. Прийшов же з ними і вищезгаданий єпископ Теодосій, його ж преподобний Максим чекав і сподівався звершення його обітниці про те, що не лише сам він праведно віруватиме, але і царя та инших до правовір'я наверне. Але той сказав неправду, більше догоджаючи цареві земному й суєтному світові, аніж Цареві Небесному і його святій Церкві. Коли ж усі сіли і преподобного сісти переконали, почав бесіду Троїл-патрицій, говорячи: "Владика вселенної цар прислав нас до тебе сказати тобі, що угодне його царству, Богом утвердженому. Але спершу ти нам скажи, чи вчиниш те, що наказане, чи ні?" Сказав святий Максим: "Хай послухаю спершу, пане, що велить мені його царство, і відповім тобі належне. Бо як же маю відповідати на те, чого не знаю". Троїл же продовжив говорити: "Не скажемо тобі, що приносимо, поки спершу не відповіси нам, чи підкоришся цареві". Бачив же преподобний муж, що наполягають твердо, люто позираючи й жорстокими словами випитуючи в нього відповідь, чи підкориться царській волі. Відповів, кажучи: "Тому що не хочете сказати мені, рабові вашому, що панові нашому, цареві, треба, то скажу, хай сам Бог чує і ангели його, і ви всі: якщо звелить мені цар щось таке, що тимчасове є і скоро минає, не суперечить же Богові й не пошкодить вічного душі спасіння, на те добровільно погоджуюся". Коли це святий сказав, зразу Троїл, патрицій, вставши, виходити геть хотів, сказав: "Я відходжу, бачу-бо, що цей не вчинить волі царевої". І зразу піднявся галас і шум від люду, якого тут багато прийшло. Єпископ Теодосій сказав до них: "Скажіть спершу йому царське веління і зрозумійте відповідь його, бо не випадає піти, нічого ж йому не сказавши ані від нього нічого не почувши". Тоді Єпифаній-патрицій сказав до преподобного: "Ось цар тобі через нас сповіщає і говорить: "Тому що весь Схід і ті, що на Заході, повернулись у спротив до нас, і розкольники, яких примножилося, дивляться на тебе і через тебе всі заколоти піднімають, не хотячи з нами єднатися у вірі, хай-бо зм'якшить розчуленням серце твоє Господь, щоб ти приєднався до нас, прийнявши складений типос. Ми ж приймемо тебе люб'язно з великою честю і славою, у велику тебе введемо церкву й поставимо разом з нами, де ж за звичаєм стають царі, і причасниками будемо разом з тобою пречистих і животворних таїнств, Тіла і Крови Христової, назвемо тебе й проголосимо отцем нашим — і буде радість не лише в нашому христолюбивому граді, але і по всій вселенній. Знаємо-бо справді, що коли ти до святої цієї Константинопольської Церкви приєднаєшся, всі до нас пристануть ті, які через тебе і твоє учення від нас відмовилися". Авва ж Максим святий, звернувшися до єпископа Теодосія, зі сльозами сказав: "Великого дня судного всі чекаємо, Владико, знай, що поставлено й утверджено було з нами на святому Євангелії і Животворному хресті, і на святій іконі Спасителя нашого Ісуса Христа, і Пренепорочної Його Матері, Пречистої Богородиці і Приснодіви Марії". Єпископ же, лице долі схиливши, розчуленим голосом відповідав: "І що зробити можу, коли инакше захотілося найблагочестивішому цареві?" Сказав авва Максим: "Нащо-бо торкнувся святого Євангелія ти й ті, що були з тобою, коли у вас не було твердого наміру привести сказане в діло? Справді, всі Небесні сили не переконують мене того зробити, що цар вимагає. Яку-бо відповідь принесу, не скажу Богові, але самій совісті моїй, що заради слави й пошанування людського, які справді нічим є, відречуся праведної віри, яка тих, що люблять її, рятує?" Коли це святий вимовив, встали всі зразу, сповнені гніву й люті, і, кинувшись на нього, почали не лише словами докоряти йому, але й руки прикладати. Схопивши-бо його, били руками, шарпали, туди й сюди волочили, попихали і ногами штовхали, і кожен з них старався, щоб вдарити його, і напевно вбили б його там, якби єпископ Теодосій не заборонив і не стишив бунт їхній. І коли бити й шарпати перестали, почали на нього плювати й обплювали чоловіка Божого всього з ніг до голови, і сморід виходив від шкаредної їх плювотини, якою ж одяг його був забруднений. Сказав до них єпископ: "Не так мало бути, мали тільки від нього відповідь почути і сповістити цареві. Речі-бо, що канонам підпорядковані, инакше судяться". І ледве вмовив їх єпископ, щоб, зупинивши галас, знову сіли. І так незчисленним злослов'ям і невимовними докорами докоривши святому, сіли. Тоді Єпифаній, патрицій, з великою жорстокістю, люттю дихаючи, сказав до святого: "Скажи нам, злий старче, чревобісний, нащо таке сказав, що маєш за єретиків нас, і град наш, і царя нашого? Чи не кращі ми від тебе християни, і православні, і Господа нашого Ісуса Христа сповідуємо, що має волю і божественну, і людську, і душу розумну, бо всіляку природу має розум, всіляку і волю з природи своєї має, і дію, бо життю притаманний рух, і розумові притаманна воля? І знаємо Господа, який має владу бажання не божеством лише, але і людством, найперше ж двох його воль і дій не відкидаємо". Відповів авва Максим: "Якщо так віруєш, як же розумне єство і Божа церква, то нащо переконуєш мене приєднатися до типосу, що все те, вами нині сказане, зовсім відкидає?" Сказав Єпифаній: "Те зробилося рішенням, яке нелегко зрозуміти, щоб не пошкодилися люди дуже тонкими такими висловами". Сказав авва Максим: "Це навпаки, бо кожна людина освячується віри ісповіданням". Троїл-патрицій сказав: "Не відкидає "Типос" двох у Христі воль, але мовчати велить задля миру". Сказав авва Максим: "Замовчувати слово — те саме, що відкидати його. Говорить Дух Святий через пророка: "Нема мови, ані слів, їх голосів не чути". Тому якщо якесь слово не говориться, то зовсім не є словом". Сказав Троїл: "Май у серці своєму, як же хочеш, ніхто тобі не боронить". Сказав Максим святий: "Але всіх спасіння в серці одної людини не визначив Бог, кажучи: "Якщо не ісповідатимеш мене перед людьми, то і Я не визнаю тебе перед Отцем Своїм, що на Небесах". І божественний апостол учить, говорячи: "Серцем вірується для істини, устами ісповідується для спасіння". Бо якщо Бог, і Божі пророки, й апостоли велять ісповідувати слова і голоси, віри таїнство, яке приносить цілому світові спасіння, то не є корисно накладати на ісповідання те мовчання, щоб не применшувати людям спасіння". Єпифаній же найлютішим голосом сказав: "Чи ти підписав собор, який був у Римі?" Сказав святий: "Підписав" . Сказав Єпифаній: "І як насмілився підписати й анатематизувати тих, що ісповідують так, як же розумна природа і вселенська Церква? Справді, моїм судом введемо тебе в град і поставимо на торжищі зв'язаного, прикличемо скоморохів, і блудниць, і весь народ, щоб всі по лиці тебе били й обплювали уста твої". На це святий відповідав, говорячи: "Хай буде так, як же ти сказав, якщо ми анатемізували тих, які ісповідують, що є два єства, з яких же є Господь наш, і дві природні волі і дії, які кожній природі властиві, у Христі Господі, що природою божественною є істинний Бог і природою людською істинна людина. Прочитай, пане, книжечку, яка має в собі звершення того Собору, і якщо знайдете те, що кажете, робіть, що хочете. Бо я, і мої співслужителі, і всі, що підписалися, анатематизували тих, що, як Арій і Аполінарій, про одну волю і одну дію в Господі говорять і не ісповідують Господа нашого і Бога, що Він є обох природ, з них же і в них же є і має владу бажання і дії, які наше спасіння здійснюють". Епіфанієві ж приятелі та инші, що з патриціями тими прийшли, говорили між
