Більшість прихильників переконанні, що слава є християнізованою версією старого слов'янського свята присвяченого міфічному родоначальнику сім'ї або сімейним пращурам. Слава походить від культу пращурів, один з найбільш важливих в православ'ї культів. Древні слов'яни, зокрема й серби, дуже вражають ставленням до сім'ї і пращурів. Слава тоді (та й зараз) була засобом підримки зв'язку з пращурамиі. Свято сім'ї передає культурну спадщину поколінню від покоління і зберігає усвідомлення свого власного походження.
Найдавніша згадка про Славу на території Сербіє датується 1018 роком.
Є автори, які вважають, що серби прийняли цю традицію під час християнізації, наприкінці IX століття. Деякі вважають, що в день масового хрещення прийнято як день святого покровителя, який згодом став святом слава.
Існує теорія, що слава належить до культу мертвих. Вона опирається на використання колива, яке використовується в культі мертвих. Але пшениця, яка є основою колива, має грецьке походження і прийшла через церкву.
Праслов'яни вважали своїх богів за предків, і тому зверталися до них на пряму без церкви. Цей важливий народний звичай серед сербів мав велике значення, і тому проіснував тисячі років, перетворившись на звертання до святого. У міру того, що язичницький народний звичай було неможливо викорінити, на початку звернення сербів в християнство, сербський архієпископ Сава в 13-му столітті канонізував старі народні звичаї. Аналогічним чином діяли інші церкви та монотеїстичні релігії. Таким чином, слава приходить в православну традицію. Остаточна форма свята формується при митрополиті Михайлі 1862 року. З багатьох імен, якими називали це свято, на сьогодні лишилися тільки: Слава, Крсна Слава й Свечари. Слава безперервно розширює ареал свого існування, особливо в православ'них країнах та серед сербського народу. Як би то не було, Сербська Православна Церква не змінила цей звичай, вона була і досі є важливою ланкою в його збереженні.
На додаток до величезної духовної значущості для всієї сербської нації, слава має свою незамінну прагматичну цінність. Завдяки безперервній передачі від пращурів до нащадків, вона допомагає безпомилково визначити взаємовідносини і родинні зв'язки. Серби часто, з різних причин і обставин, змінювали свої імена, але не славу. Таким чином, слава допомагає запобігти і компенсувати розрив в області моніторингу та визначення походження і родинних зв'язків. Слава має особливе значення в житті сербів. Вона є однією з основних характеристик сербської духовності і культури.
В Етнографічному музеї в Белграді був створений центр нематеріальної культурної спадщини Сербії. Серед 27 елементів культурної спадщини, сербська слава офіційно зареєстрована як сербська культурна спадщина. Сербські державні інститути, надіслали прохання до Організації Об'єднаних Націй і ЮНЕСКО визначити славу як елемент світової духовної спадщини. В кінці листопада 2014 року слава зареєстрована в ЮНЕСКО, як нематеріальна культурна спадщина.
На відміну від більшості звичаїв, які є загальними для всього народу, кожна сім'я окремо відзначає свого покровителя. Свяого покровителя сини успадковують від глави сім'ї — зазвичай батька. Доньки успадковують славу, тільки якщо вони залишаються в домі батьків; заміжні жінки, як правило, відзначають славу чоловіка. Кожен будинок має одну або дві слави в рік (в залежності від святого, так як деяким з них присвячені два дні). Проте, велике тільки одне свято на честь покровителя (не обов'язково одні і ті ж два дні для всієї родини); — інше свято називається «маленька слава», або преслава чи послужиця. Деякі сім'ї відзначають ще одного святого, але в меншій мірі (наприклад, коли жінка є єдиним нащадком родини зі свого дому, аби не втратити славу пращурів при одруженні).
У день Слави вся сім'я збирається на святкову вечерю, що включає традиційні страви — славський калач і коливо. Також всією сім'єю йдуть до церкви на причастя. У цей день кожен будинок повинен виконати два важливі обов'язки: помолитися Богу за живих і мертвих членів роду; приймати і пригощати гостей — тих, хто в цей день не святкує свою славу. Такий бенкет триває в селах до трьох днів, в містах же, триває всього один день. Так само, як сім'я «славить» свою славу, робить кожне сербське село і кожна церква. У селищах день святого-покровителя святкується під особливим, присвяченим йому деревом, на якому вирізаний хрест. До дерева відносяться як до святині. Воно називається записом, а все свято — заветіна і полягає в тому, що після спільної молитви під деревом відбувається хресний хід на поля і луки; потім відбувається загальна трапеза
У багатьох місцях є звичай святкувати прихід священика в будинок із освяченою водою, з якої пізніше буде зроблено славський калач. Господиня готує чашу з водою, базилік, свічки, лампи, ладан і розкладає на столі, перед образом святого, який, згідно з правилами церкви повинен бути звернений на схід. Потім священик освячує воду, з якої буде зроблено славський калач.
До слави в будинку має бути приготована каша з пшениці. Зерно можна приготувати різними способами. Варену кукурудзу або пшеницю використовує церква з найдавніших часів. Як релігійний символ, який нагадує рослинну жертву зі Старого Завіту. Вважається, що вона являє собою ілюстрацію переходу з земного в загробне життя.
