Один з приголомшливих мученицьких актів стосується Вукашина – православного серба, який був убитий катами. Можна без перебільшення сказати, що його смерть – це ікона всіх сербських мучеників. Для нас дуже важливо те, що свідоцтво про його смерть виходить не з вуст православних, яких не залишилося в живих, а з вуст самого вбивці. Свідоцтво ката записано доктором Недо Зецем: «У серпні у таборі було велике надходження полонених. Тоді Йєрі Маричич послав на винищення близько трьох тисяч ув'язнених, а ми – Перо Брзіца, Зрінушич, Шипка та я – посперечалися, хто за ніч більше переб'є. Почалася бійня, вже через годину за кількістю вбитих я помітно відірвався від інших. В ту ніч я був на підйомі, мені здавалося, що я ніби відриваюся від землі, що я на небесах(!): ніколи раніше не відчував я такого блаженства. За кілька годин я знищив більше тисячі людей, в той час як мої суперники зарізали не більше 300-400.
І ось тоді, в момент найвищої насолоди, мій погляд впав на літнього селянина, він з якимось незрозумілим спокоєм стояв і мовчки дивився, як я вбиваю жертву за жертвою, і ті вмирають у страшних муках. Його погляд ніби паралізував мене, я ніби скам'янів, кілька секунд я не міг поворухнутися.
Потім я взяв себе в руки, підійшов до нього, щоб дізнатися, хто він. Він розповів, що звуть його Вукашин, родом з села Клепац, що всі його рідні загинули від усташів, а його самого послали в Ясеновац. Він говорив про це все з тим же спокоєм, який вражав мене набагато сильніше, ніж страшні крики і стогони вмираючих навколо нас людей. Коли я слухав старого, дивлячись в його небесно-чисті очі, в мені раптом спалахнуло нездоланне бажання найпекельнішим катуванням зруйнувати цей незбагненний мені внутрішній спокій, щоб його стражданням, стогонами та муками повернути своє колишнє захоплення кров'ю та болем.
Я вивів його з ряду, спочатку посадив на пень і наказав йому крикнути: "Хай живе Павеліч!", погрожуючи відрізати йому вухо у разі непокори. Вукашин мовчав. Я відтяв йому вухо. Він не промовив ані слова. Я знову наказав йому кричати: "Хай живе Павеліч!", погрожуючи відрізати друге вухо. Він мовчав. Я відтяв йому інше вухо. "Кричи: "Хай живе Павеліч!" або позбудешся носа!". Старий мовчав. В четвертий раз я наказав йому кричати ті ж слова під загрозою вирізати з його грудей живе серце. Він поглянув, немовби дивлячись крізь мене, в якусь безкінченність, і тихо, але виразно промовив: "Дитя, роби свою справу!"
Від цих слів я збожеволів остаточно, кинувся на нього, виколов очі, вирізав серце, перерізав горло і ногами спихнув в яму. І тоді в мені ніби щось обірвалося. Я більше не міг вбивати. Перо Брзіца виграв суперечку, перебивши 1350 ув'язнених, я мовчки заплатив йому програш. З тих пір немає мені спокою. Я став пити, все більше і більше, але алкоголь дає забуття ненадовго, і навіть в сп'янінні я чую цей голос: "Дитя, роби свою справу!" І тоді я, натикаючись на стіни будинків, біжу по вулицях, з криками трощу і б'ю все, що трапляється на шляху, кидаюсь на кого попало. Вночі немає сну, лише тільки настане забуття, я знову бачу ясний погляд старого і чую це нестерпне: "Дитя, роби свою справу!" Я перетворився у грудку жаху та болю, я безсилий перед цим кошмаром. День і ніч переслідує мене спокійний лик Вукашина з Клепца».
